СКАСУВАННЯ КРІПАЦТВА 1861р.

Селянська реформа 1861 р. — буржуазна реформа, що скасувала кріпацьке право в Російській імперії та поклала початок розвитку капіталізму в країні. Основною причиною реформи стала криза феодально-кріпацької системи. Кримська війна 1853–1856 рр. виявила гнилість і безсилля кріпацької Росії. В умовах селянських заворушень, що особливо посилилися під час війни, царат пішов на скасування кріпацтва.

19 лютого 1861 р. у Петербурзі Олександр II підписав «Маніфест про скасування кріпацтва» та «Положення про селян, які виходять із кріпацької залежності», що складалися з 17 законодавчих актів. Основний акт — «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпацької залежності» — містив головні умови селянської реформи: селяни отримували особисту свободу та право вільно розпоряджатися своїм майном; поміщики зберігали власність на всі належні їм землі, але були зобов’язані надати селянам у користування «садибну осілість» і польовий наділ «для забезпечення їхнього побуту та виконання їхніх обов’язків перед урядом і поміщиком». За користування надільною землею селяни мали відбувати панщину або сплачувати оброк і не могли відмовитися від неї протягом 9 років. Розміри польового наділу та повинностей фіксувалися в статутних грамотах 1861 р., які складалися поміщиками для кожного маєтку та перевірялися мировими посередниками. Селянам надавалось право викупу садиби, а за згодою з поміщиком — і польового наділу; до здійснення викупу вони називалися тимчасовозобов’язаними селянами. «Загальне положення» визначало структуру, права й обов’язки органів селянського громадського управління (сільського і волосного) та волосного суду.

У «Місцевих положеннях» визначалися розміри земельних наділів і повинності селян за їх користування в 44 губерніях Європейської Росії. Перше з них — «Великоросійське» — стосувалося 29 великоросійських, 3 новоросійських (Катеринославська, Таврійська та Херсонська), 2 білоруських (Могильовська і частина Вітебської) губерній і частини Харківської губернії. Ця територія поділялася на 3 смуги (нечорноземну, чорноземну і степову), кожна з яких складалася з «місцевостей». У перших двох смугах установлювалися, залежно від «місцевості», вищий (від 3 до 7 десятин; від 2 3/4 до 6 десятин) і нижчий (1/3 вищого) розміри душових наділів. Для степової смуги визначався один «указний» наділ (у великоросійських губерніях від 6 до 12 десятин; у новоросійських — від 3 до 6 1/2 десятин).

Надільна земля надавалася «сільській громаді» за числом душ (лише чоловічих), які мали право на наділ на момент складання статутних грамот. Від землі, що перебувала в користуванні селян до 19 лютого 1861 р., могли проводитися відрізки, якщо душові наділи перевищували вищий розмір, установлений для цієї місцевості (ст. 18), або якщо в поміщиків після збереження наявного селянського наділу залишалося менше 1/3 усієї землі маєтку (ст. 20). Наділи могли зменшуватися за спеціальними угодами селян із поміщиками (ст. 9 і 121), а також при отриманні дарчого наділу (ст. 123). Якщо селяни мали наділи менші за нижчий розмір, поміщик був зобов’язаний або «прирізати» відсутню землю, або знизити повинності (ст. 19). За вищий душовий наділ установлювався оброк від 8 до 12 руб. на рік (ст. 168) або панщина — 40 чоловічих і 30 жіночих робочих днів на рік (ст. 189). Якщо наділ був меншим за вищий, то повинності зменшувалися, але не пропорційно (ст. 169 і 190).

Інші «Місцеві положення» загалом повторювали «Великоросійське», але з урахуванням специфіки своїх регіонів. Так, «Малоросійське» (для Чернігівської, Полтавської та частини Харківської губерній) передбачало наділення селян землею на основі спадково-сімейного принципу. Кожна губернія поділялася на кілька «місцевостей» із вищим душовим наділом від 2 3/4 до 4 1/2 десятин. Нижчий наділ становив 1/2 вищого. Повинності тут були дещо нижчими, ніж у великоросійських губерніях. За кожну десятину наділу встановлювався оброк від 1 руб. 40 коп. до 2 руб. 80 коп. або панщина від 12 до 20 чоловічих робочих днів. «Місцеве положення» для Правобережної України (Київська, Подільська й Волинська губернії) закріплювало за селянами всю землю, якою вони користувалися за інвентарними правилами 1847 р. і 1848 р. Повинності тут були дещо вищими, ніж на Лівобережній Україні. За «Місцевим положенням», що поширювалося на Віленську, Гродненську, Ковенську, Мінську та частину Вітебської губерній, за селянами закріплювалася вся земля, якою вони користувалися до 19 лютого 1861 р. Відрізки здійснювалися лише якщо в поміщика залишалося менше 1/3 зручних земель. Повинності визначалися в дещо зменшеному розмірі порівняно з тими, що були зафіксовані в інвентарях маєтків.

«Положення про устрій двірських людей» передбачало їхнє звільнення без землі, але протягом 2 років вони залишалися в повній залежності від поміщика. «Положення про викуп» визначало порядок викупу селянами землі в поміщиків, організацію викупної операції, права й обов’язки селян-власників. Викуп польового наділу залежав від угоди з поміщиком, який міг вимагати викупу землі на свою вимогу. Ціна землі визначалася оброком, капіталізованим із 6 % річних. У разі викупу за добровільною згодою селяни мали внести поміщикові додатковий платіж. Основну суму поміщик отримував від держави, якій селяни повинні були повертати її протягом 49 років щорічними викупними платежами.