КИЇВСЬКА РУСЬ

Утворення більш-менш єдиної Давньоруської держави створило сприятливі умови для розвитку соціально-економічних відносин. Прогрес у сфері господарства проявився насамперед у широкому поширенні залізних знарядь праці; переході від підсічно-вогневої й перелогової системи землеробства до трипільної сівозміни; значному розвитку ремесла, торгівлі й містобудування. 

У X ст. у всіх східнослов’янських землях продовжували користуватися однозубими й багатозубими дерев’яними ралами із залізними наконечниками. У той же час отримує поширення плуг, уперше згаданий у ПМР під 981 роком; його продуктивність була удвічі вищою, ніж у рала. Плуг з асиметричним лемешем не тільки підрізав шар ґрунту, але й перевертав його. Оскільки плуг був дуже важким, орали ним лише за допомогою двох пар волів або коней.

Урожайність зернових досягала в середньому 8 центнерів з гектара. Хліб жали серпами; коса-горбуша не годилася для цього, тому що (на відміну від пізнішої литовки) не різала, а підсікала траву ударом. Про діяльність сільської громади — верви — відомо лише те, що вона відповідала перед князівською владою за злочини, скоєні на її території, за податки й повинності.

Про спільне користування землею, перерозподіл землі, «розкладання» селянської громади і виділення з її середовища багатих власників достовірних відомостей немає. Усе, що написано про це в спеціальній літературі, — не більше ніж домисли. Скандинавські саги називали Русь «Gardarika» — країною міст. Міста, як правило, виникали з князівських резиденцій і прикордонних фортець, що обростали торговельними і ремісничими посадами, церквами й монастирями.

У IX—XI ст. на Русі налічувалося понад 50 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Галич, Переяслав, Любеч, Смоленськ, Новгород, Псков, Володимир, Суздаль, Ростов та інші), а перед монголо-татарською навалою їхня кількість зросла майже до 300. Населення Києва, за найскромнішими підрахунками, перевищувало 45 тис. чоловік. Для порівняння зазначимо, що в Парижі наприкінці XIII ст. жило 24 тис. чоловік, у Тулузі, Марселі, Барселоні — 12—15 тис. чоловік. Типове давньоруське місто мало один центр — кремль, або дитинець, що розташовувався на піднесеному місці біля ріки.

До нього примикали собор, ринкова площа, торгово-ремісничий посад, де кожну вулицю займали представники різних професій — теслі, столярі, кожум’яки, мулярі, ковалі, зброярі, ювеліри, пекарі, бондарі та інші. Городяни займалися не тільки ремеслом і торгівлею, але й сільським господарством; багато хто мав городи, тримав худобу й птицю. У торгівлі поряд з іноземною монетою зрідка використовували і місцеву. Спроби карбувати власну монету починали князі Володимир Великий, Святополк і Ярослав Мудрий. Їхні золотники дорівнювали арабському динару й становили 1/96 частину гривні (1 золотник).

Гривня срібла була важчою і дорівнювала 128 золотникам. Однак через те, що на Русі не було родовищ золота й срібла, налагодити регулярне карбування своєї монети не вдалося. Як грошову одиницю зазвичай використовували гривню кун, тобто розраховувалися шкурками куниці.